1. Онтологічна (онтологія – поняття існуючого) – виражається в пізнанні та поясненні явищ і процесів державного і правового життя суспільства. Теорія державиі  права не лише вивчає в узагальненій формі державно-правову систему,а  й пояснює об`єктивні процеси її розвитку, з`ясовує, які закономірності лежать в підгрунті цих процесів, визначає їх зміст і сутність.

2. Гносеологічна (гносеологія – теорія пізнання) – націлена на пізнання і пояснення сутності, змісту і форм держави і права, а також інших, пов`язаних з державою і правом явищ і процесів.

3. Евристична (евристика – мистецтво знаходити істини). Теорія держави і права не обмежується пізнанням і поясненням державно-правових явищ, а відкриває нові закономірності їх розвитку.

4. Прогностична – виражається в передбаченні подальшого розвитку держави і права на основі адекватного відображення його об`єктивних закономірностей. Наприклад, визначення шляхів подальшого вдосконалення законодавства і практики його застосування.

5. Методологічна (від грец. “методос” – шлях дослідження) – спосіб дослідження правових і державних явищ, планомірний шлях наукового пізнання і встановлення істини. Як фундаментальна наука теорія держави і права виконує стосовно галузевих юридичних дисциплін методологічну функцію, задаючи їм визначений рівень, теоретичну і логічну цілісність. Узагальнюючи державно-правову практику, теорія держави і права формує ідеї і висновки, що мають принципове значення для юриспруденції в цілому.

6. Ідеологічна – полягає у розробці фундаментальних ідей про шляхи прогресивного розвитку держави і права, що впливають на правову свідомість громадян і суспільства (наприклад, ідея про демократичну, соціальну правову державу).

7. Політична – виражається у впливі на формування політичного курсу держави і політичної системи суспільства.

8. Науково-прикладна – полягає у розробці рекомендацій для практичного вирішення завдань державно-правового будівництва – підготування законопроектів і проектів інших нормативно-правових актів, рішень, що виносяться правозастосовними органами.

У зв`язку з цим можна сказати, що теорія держави і права вивчає загальні закономірності виникнення, розвитку, призначення і функціонування держави і права. Вона вивчає закономірності, загальні для всіх державно-правових явищ і процесів, розглядає державу і право як цілісні соціальні інститути.

Спільне вивчення цих двох правових явищ обумовлено їх тісним взаємозв`язком, через що і вивчення їх теорією держави і права відбувається в цілому, а не окремих їх частин.

Єдність між державою і правом полягає у тому, що вони виникають і розвиваються спільно; виступають засобами керування, інструментами влади, покликані забезпечувати особисті, групові та громадські інтереси.

Крім того, теорія держави і права вивчає не лише державно-правові явища і процеси, але і уявлення людей про них. У її предмет входить суспільна, групова та індивідуальна політична і правова свідомість.

Таким чином, предметом теорії держави і права виступають такі явища громадського життя, як держава і право, основні закономірності їх виникнення і розвитку, їх сутність, призначення і функціонування в суспільстві, а також особливості політичної і правової свідомості і правового регулювання. 

Енциклопедія права як навчальна дисципліна виникла ще у XVII столітті. Одним із перших підручників була “Універсальна енциклопедія права” Г. Гунніуса, видана в 1675 році.

Спочатку енциклопедія права не мала чітко окресленого предмета і єдиної структурної системи. Вона містила перелік і огляд усіх юридичних наук як початкових віомостей про право, різні його галузі та методи вивчення. По-різному вирішувалося питання про статус енциклопедії права. Одні вчені розглядали її як самостійну юридичну науку зі своїм предметом і методом, інші – як навчальну дисципліну. Поступово вона почала тлумачитися як загальне вчення про право, котре охоплювало увесь зміст правознавства в єдності і системі, в його основних і загальних засадах.

Такий підхід виходив за межі звичайного розуміння енциклопедії права як конспективного викладу окремих правових наук. У 70-80-х роках ХІХ ст. у країнах Західної Європи, Росії, Україні затвердилася назва нової навчальної дисципліни – загальна теорія права, котра являла собою узагальнюючу галузь знань.

Попереницею загальної теорії держави і права була також філософія права, яка грунтувалася на теорії природного права.

N.B. Філософія права як особлива наука утворюється не раніше XVII століття. Першими авторами, що ввели термін “філософія права” у науковий обіг, були Гуго (1798), Гегель (1820), Остин (1832).

Термін “теорія права” замість “філософії права” був введений А. Меркелем у 70-х роках ХІХ ст., причому не в значенні ідеальних першооснов права, а у зазначенні чинної системи правових норм. У такий спосіб на основі енциклопедії права і філософії права поступово сформувалася загальна теорія права, яка охоплює як філософське осмислення правової дійсності, так і найзагальніші уявлення про систему юридичних наук.

1) теоретико-історичні (теорія держави і права, історія держави і права  загальна і вітчизняна, історія учень про державу і право);

2)  галузеві (державне право, цивільне право, кримінальне право, трудове право, сімейне право, адміністративне право, фінансове право, екологічне право, комерційне право та ін.)

і міжгалузеві (кримінологія, прокурорський нагляд, організація правосуддя);

3) спеціальні прикладні (криміналістика, судова медицина, судова психологія, судова бухгалтерія та ін.). Прикладні науки є комплексними. Для вирішення правових питань вони використовують положення і висновки як юридичних, так і неюридич-них наук (фізики, хімії, загальної теорії статистики, медицини та ін.);

4) науки, що вивчають публічне і приватне міжнародне право, конституційне право інших країн та ін.

У складі правознавства історично першими виникли галузеві науки. Теоретико-історичні науки стали результатом вивчення закономірностей правової дійсності, теоретичним узагальненням державно-правових знань, здобутих протягом історії.

Предмет юридичної науки – це регульовані правом суспільні відносини, норми і інститути, джерела юридичних норм, юридична техніка, досвід застосування норм права, правовідносини і юридичні факти.

Метод юриспруденції являє собою засіб юридичного пізнання, створення та організації юридичного знання. За допомогою юридичного методу предмет юриспруденції конкретизується і оформлюється у відповідну юридичну теорію (юридичну науку) як єдину систему знань про державу і право, висловлену в поняттях. Основний метод юридичної науки – філософська діалектика (матеріалістична та ідеалістична).

N.B. Діалектика (греч. веду бесіду, міркую) – наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення. Діалектика як термін використовується у сенсі відображення загальних законів руху і розвитку об`єктивної дійсності. Матеріалістична діалектика представляється у вигляді цілісної системи, в якій кожен закон, кожна категорія займають строго визначене місце і знаходяться у взаємозв`язку з іншими законами і категоріями. Знання такої системи дозволяє більш повно розкрити змість загальних властивостей і зв`язків дійсності, загальних форм буття, діалектичних закономірностей руху і розвитку. Також під матеріалістичною діалектикою розуміють глибоке, вільне від однобічностей вчення про розвиток. Це також вчення про відношення людини до природного і соціального світу, про розвиток людської практичної діяльності, суспільства і культури. Нарешті, це вчення про історичний розвиток пізнання (Теорія пізнання). Ідеалізм (від лат. idealis – ідеальний) – філософська орієнтація, у протилежність матеріалізму, що розглядає свідомість, дух як первинне відносно до матерії. Найвищого ступеню свого розвитку діалектика в ідеалістичній формі досягла у філософії Гегеля (1770-1831).

Функції юридичної науки – це основні напрямки розуміння і вираження юридичного знання:

1) онтологічна (пізнавальна) – вивчення фундаментальних якостей матерії права, найзагальніших сутнісних явищ і процесів у державному житті, відкриття раніше невідомих закономірностей буття держави і права;

2) евристична – пізнання нового в державно-правовому житті, відкриття раніше невідомих закономірностей буття держави і права;

3) прогностична – передбачення розвитку державно-правових процесів;

4) практично-організаційна – обслуговування практики;

5) методологічна – дослідження і розробка засобів вивчення правової дійсності;

6) ідеологічна – вплив на розвиток правової культури суспільства і людини;

7) політична – допомога у формуванні державно-правової політики, роз`яснення політичних і законодавчих рішень.

2. Наявність властивостей точних наук, яка проявляється у тому, що юридична наука включає в основному конкретні знання, виражені у точних конструкціях, співвідношеннях, як і природничі науки.

3. Втілення юридичною наукою позитивних якостей наук про мислення, поняття і суть якого розкриваються у тому, що юридична наука досліджує питання, пов`язані зі спроможністю відображати об`єктивну дійсність у правових судженнях і поняттях у процесі створення і застосування законів (вивчення обставин юридичної справи, тлумачення законів і т.і.).

Отже, юридична наука вбирає в себе якості всіх трьох основних галузей людських знань – суспільних наук, природничих наук, наук про мислення.

В сучасній Україні юридична наука грунтується на досягненнях і досвіді вітчизняної юриспруденцї та юриспруденції інших країн, на ідеях і цінностях прав і свобод людини, панування права і соціально-правової державності.

Одним із перших викладачів права був Гварнерій (Ірненрія), який почав навчати студентів у Болоньї в 1087 р. Спочатку навчальний процес зводився до читання і тлумачення текстів Кодифікації Юстиниана. Пізніше римські юристи, використовуючи грецьку філософію, могли вже на більш глибшій основі уточнити юридично важливі поняття. Сплав римського права і грецької філософії сприяв остаточному формуванню юридичної науки.

Найбільш інтенсивно юридична наука починає розвиватися в XVII ст., в епоху розпаду феодалізму і початку буржуазних політичних революцій, у зв`язку з потребою буржуазії в розробці принципів буржуазної держави і права і обгрунтуванні правомірності боротьби з феодальними порядками та феодальною державою і правом.

Значний етап в історії правової науки пов`язаний з іменами К. Маркса, Ф. Енгельса і В.І. Леніна, які розробляли вчення про право з матеріалістичних, класових позицій.

Слід зазначити, що нині термін юриспруденція вживається у значеннях: науки про право і державу, тобто, юридичної науки, інакше, теоретичної діяльності у галузі права; професійної практичної діяльності юриста.

Юриспруденція – це спеціалізована галузь у сфері суспільствознавства і, якщо останнє є наукою про суспільство взагалі, то правознавство – це система знань у галузі права і держави.

У сучасному вигляді юридична наука деференційована на ряд галузей: наука цивільного права, наука кримінального права, теорія держави і права, історія права і правових вчень і т.д. Прикладними юридичними науками є судова медицина, судова психіатрія, криміналістика, кримінологія, психологія юридична та ін.

Отже, юридична наука (правознавство, юриспруденція) – це суспільна наука, яка вивчає право як особливу систему соціальних норм, окремі галузі права, історію держави і права, функціонування держави і політичної системи суспільства в цілому, а також різні аспекти правозастосовної діяльності.

Також можна сказати, що юридична наука – це система повних і всебічних знань про право, в основі якої лежить сукупність понять, категорій і наукових законів, які відображать закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права.